Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття…

Епіграф

                      

Який потрібно мати

В душі безсмертний цвіт,

Щоб хвилювати людство

І через сотні літ.

Яким зарядом треба

Наснажити слова,

Щоб пісня і сьогодні

Звучала, як нова …

                                                                     О. Підсуха

 Мета: доповнити, розширити знання учнів про Шевченка – поета,  Шевченка – художника. Виховувати в учнів любов і повагу до Великого Кобзаря, до історичного минулого України, до сторінок історії народу, який боровся за свою свободу, шанобливе ставлення до надбань української культури.

Обладнання: портрет Тараса Шевченка, твори поета, картини; грамзапис вірша – пісні “Реве та стогне Дніпр широкий”, схематична  карта України, мікрофон, скрипка, фарби,  свічка, папір.

ХІД ЗАХОДУ

ВЕДУЧИЙ. Великі поети – вічні супутники свого народу і цілого людства. Таким вірним, благородним супутником на дорогах століть став для україн­ців, для всіх братніх народів Тарас Шевченко – гордість і слава української нації. У 2015 році Україна відзначає  201-річчя від дня народження      Кобзаря.

Учень.  Чий портрет у кожній хаті –

 І у бідній, і в багатій –

 Прикрашений рушниками,

 Вишитими руками мами?      (Портрет Шевченка)

Учень.

До мене сьогодні всміхнувся Шевченко
З картини, що там на стіні.
Читає пісні його залюбки ненька,
Розказував батько мені:

Як вівці він пас – ще малий був хлопчина,
А виріс – великий дав дар:
Для всіх поколінь, для всієї Вкраїни,
Цю книгу, що зветься "Кобзар".

Як книгу святу берегли ми завзято,
З собою забрали у світ,
Як слово Тараса завжди зберігати,
Великий усім заповіт.

Буду й я любити Вкраїну рідненьку,
То може й мені ще не раз
З картини ласкаво всміхнеться Шевченко,
Наш Батько, великий Тарас.

Леся Храплива

Учень. Навесні, коли тануть сніги

І на рясті заграє веселка,

Повні сил і живої снаги

Ми вшановуємо пам'ять Шевченка.

ВЕДУЧИЙ. Минуло вже багато з дня народження славного сина України, але в багатьох  українських родинах ви бачите прикрашений вишитим рушником портрет Кобзаря. Він  -  як   член сім’ї, як найдорожча людина. Народ таких письменників не забуває.

Учень. Благословенна та година,
               як народила мати сина
               і нарекла його ТАРАСОМ

ВЕДУЧИЙ. Тарас – Тарактикос (з грецьк.) – “здатний на непокору”, “безстрашний”,“бунтар”

Учень.

Був це хлопець кмітливий,

                           Чесний і справедливий,

                           Любив дуже читати,

А ще більше – малювати.

А ще любив малий Тарас

                           Вечірні зорі рахувати.

ВЕДУЧИЙ. Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка в "науку". Дивна це була наука. П'яниця-дяк навчав дітей по церковних книгах. За найменшу провину карав своїх учнів різками. Будучи уже відомим поетом, Т. Шевченко згадував ту школу, куди привела його кріпацька доля. Тарас наймитує в школі, а потім наймається пасти громадську череду.

“Мені тринадцятий минало” Сценка (початок)

Оксанка. Чом же плачеш ти? Ох дурний Тарасе. Давай я сльози витру. Не сумуй ти читаєш, найкраще за всіх Тарасику, адже кажуть найкраще від усіх співаєш, ще й кажуть малюєш. От виростеш і будеш малярем. Еге ж?

Тарас. Еге є малярем.

Оксана. І ти розмалюєш нашу хату?

Тарас. Еге є. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Ні я не ледащо. Я буду таки малярем.

Оксанка. Авжеж будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой бідні ягняточка, що чабан у них такий – вони ж питоньки хочуть!

ВЕДУЧИЙ. Мине 20 років, і він з болем буде згадувати своє дитинство у вірші "Мені тринадцятий минало".

Учень.

Йому тринадцятий минав. 

Він пас ягнята за селом

І серцем чистим бік пізнав

Біль народу, що був рабом.

Учень.

Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в бога ……
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур'яні
Молюся богу… І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось…
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята!
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені бог нічого!.
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала ….

Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє… лани, гаї, сади!.
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.

Бридня!. а й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав.
Не був би в світі юродивим,
Людей і бога не прокляв!

ВЕДУЧИЙ. У вірші «Мені тринадцятий минало» змальований образ Оксани Коваленко - подруги дитинства Тараса. До тринадцятого року свого життя відніс Шевченко зворушливий епізод: він пас ягнята за селом, і його душу раптом огорнуло почуття невимовного щастя. Та раптом прийшло розуміння свого сирітства, самотності, бездомності, «і хлинули сльози, тяжкі сльози». Цей плач почула дівчинка, що недалеко «плоскінь вибирала», і поцілунком стерла гіркі сльози.

“Мені тринадцятий минало”.  Сценка (продовження)

Оксана. Тарасику! А у тебе малюнки є? То покажи.

Тарас. Добре, тільки тобі, сестричко (показує дощечку з малюком). Ось наша хата.

Оксана. Дуже схожа.. Невже це ти сам намалював? А чому на дощечці?

Тарас. Паперу не було. Дяк не дав… Ось розживусь, може на свитку, і на фарби, і на папір.

Оксана. Коли ж це буде?

Тарас. Колись буде. Ось чекаю, коли дяк повернеться. Обіцяв вчити малювати. Бачиш, і біля хати прибрав, і води приніс, і почистив пензлі. Якби мені… малярем… я б нічо не хотів більше.

Учень:

Хоче малювати,

Прагне він до знань,

Та за це багато

Зазнає знущань.

Учень: Нишком він малює

Статуї в саду,

Вночі пише вірші

Про людську біду...

ВЕДУЧИЙ. Тарас Григорович Шевченко, як художник займає одне із самих почесних місць в українському образотворчому мистецтві. Обдарований від природи хлопчина рано відчув тягу до малювання. Ще змалку крейда і вуглинка були для нього неабиякою радістю. Все ними малює: стіни, лави, стіл в хаті і на дворі, в себе і у гостях. Якось прийшла сестра Катерина з панщини і не впізнала своєї хати: візерунками розмальовані стіни, долівка і навіть призьба. Хлопець любив зображувати птахів, звірів, людей.  А ще Шевченка називають Кобзарем. Кого раніше називали кобзарями?

Учень. Колись у сиву давнину, ходили по Україні старі люди (часто вони були сліпі), співали про тяжке життя, про героїчні подвиги козаків. Співаючи, вони грали на старовинному інструменті – кобзі. Назва інструменту і дала назву – кобзарі. І серед нас є талановиті кобзарі, художники, поети.

( Учень співає пісню «Бандуристе, орле сизий» під музичний супровід на фортепіано однокласниці)

ВЕДУЧИЙ. Шевченко не грав на кобзі, не співав пісень по дорогах України, але коли читаєш його твори, то ніби чуєш ніжну, сумну пісню про тяжке життя народу. Чому ж  Шевченка називають Кобзарем?

Учень.  Шевченка називали Кобзарем, бо він правдиво і мудро розповідав про ті страждання,       яких сам зазнав, та люди, які тоді жили. Але він з великою любов’ю оспівував природу  рідного  краю, її  чарівність,  неповторність.  В  ті  жахливі  часи, зазнаючи величезних страждань, хлопчик ріс допитливим і розумним, працьовитим і уважним. А мрія  стати художником  ніколи  не  залишала  Тарасика.  Але  були у нього і інші мрії.  А які саме дізнаємося з уривку твору Оксани Іваненко “Біла ніч”.

                                                                                                    Оксана Іваненко

                        БІЛА НІЧ

  (Виходить учень в образі Тараса)

Замріяно. Як добре, що в Петербурзі білі ночі! 

     Хлопці, зморені денною працею, ще не сплять. Зовсім тихо на хазяйській половині.  Тільки Тарас ніяк не може заснути в своєму кутку.   У крихітне віконце на горище пробивається світло. Видно як удень. Це петербурзька  біла ніч. Тарас не може заснути. Та він не хоче зараз спати. Голова його повна думок і мрій. Це його єдиний вільний час, він може думати, про що хоче. Зараз так видно, він може робити, що хоче.

Тарас пройшов садом і повернувся в алею статуй. Яка тиша, який спокій зараз у цьому саду! Ніхто й ніщо не заважає, він може віддатися своїй улюбленій справі. Тарас виймає папір і починає перемальовувати статуї. Але всі почуття, думки, мрії збудженні прогулянкою. Про що міг думати Тарас? Ех! Якби можна було заспівати! Заспівати рідну пісню, яку співали рідні сестри, мати, старий дід там, на далекій Україні. Йому дуже захотілося заспівати так, як колись співав він сам, блукаючи ярами, степами, над синім Дніпром. Цього, звичайно, не можна робити. Але в голові линуть ці пісні, з якимось новими, своїми словами, і замість того, щоб малювати, як збирався, на рисувальному папері він записує свої пісні.

 Перед очима линуть широкі степи, зелені гаї і діброви, рідний Дніпро, то такий ласкавий привітний у літні ясні дні, з тихими вербами, що схиляються над ним, то непокірний, ревучий та могутній.

                                             Реве та стогне Дніпр широкий,

                                                Сердитий вітер завива,

                                              Додолу верби гне високі,

                                               Горами хвилі підійма...

Біжать рядки за рядками. Легко, без напруження, ,Тарас пише рідною своєю мовою,  якою розмовляв на селі з батьком, братами, сестрами, якою розказував дід свої  нескінченні оповідання, Якою рідна ненька співала пісні над убогою колискою. Він  перечитує, і самому дивно, що виходить так складно, так просто і гарно, і він усміхається  щасливо, розгубленою посмішкою.     Як же це добре, що в Петербурзі білі ночі!

 ВЕДУЧИЙ. Про що мріяв Шевченко в літньому саду? Так, мріяв малювати, співати, а створив чудовий твір, в якому так точно передав характер наймогутнішої річки України – Дніпра.  А ми спробуємо втілити мрію Тарасика.

  Краще зрозуміти цей твір нам допоможе музика.

 (Прослухування грамзапису твору “Реве та стогне Дніпр широкий” у виконанні капели     бандуристів.)

ВЕДУЧИЙ. Вслухайтесь в музику. Як вона звучить? Яка за характером?         (горда, неспокійна, простора, насичена, велична)

І серед нас з вами підростають майбутні художники , поети, музиканти. Кирило Рожков підготував свій виступ до цієї святкової події.(Рожков грає на скрипці)

Хай кожен з нас подумає собі:
«А що ж бо я зробив для України?
Чи я горю, страждаю в боротьбі,
Чи повзаю по-рабськи на колінах?
А що ж бо я? І відкіля мій рід?
Чи я не осквернив свойого роду?»
Лице Тарасове на тій сумній зорі,
Яка зійшла з тривог мого народу. 

ВЕДУЧИЙ.
- Не один вірш із цієї збірки знайшов дорогу до вашого серця. Його поетичне слово любить і ненавидить, плаче і сміється, радіє , сумує і співає.
(Виконання  дівчатами класу учнями твору Т.Г.Шевченка „Зацвіла в долині червона калина”.)

   Шевченко – це українець, рівних якому наша земля немала, і не відомо, чи матиме в майбутньому. Доля Тараса і доля України - невіддільні. Шевченко жив Україною, за неї страждав, для неї гартував свою волю, для її пробудження і визволення писав своє неопалиме безсмертне пророче слово, утверджуючи віковічне прагнення до волі. Шануючи Кобзаря, вклоняємося до землі за його безсмертне слово, за леліяння рідної мови, за віру, за надію, що над Україною ще зійде світанкова щаслива зоря волі й добробуту, зоря свободи і розквіту.
          Пошли нам, Боже, Шевченкового полум’яного духу, мудрості, віри у щасливе майбуття рідної України.

Учень:                         Свічку поставлю, свічку поставлю,

                                               Мов перед образом, перед тобою.

                                               І хоч у мріях народ свій заставлю

                                               Стати навколішки поряд зі мною.

                                               Благословенна хай буде година

                                               І тая хата, і село,

                                               Що Україні принесло

                                               З великих найбільшого сина.

Хай палає свічка.

                    Хай палає,

                    Поєднає нас вона в цей час.

                    Друзів голоси нехай лунають,

                    Слово й музика нехай єднають нас.

Запалюється свічка

Хор співає пісню « Зоре моя, вечірняя...». Дівчата в українських костюмах у цей час водять хоровод.

Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила...
А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по воді розіслала
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти.
Звучить « Молитва » Д. Павличка.

         Отче наш, Тарасе всемогущий,

         Що створив нас генієм своїм,

         На моїй землі, як правда, сущий,

         Бющий у неправду, наче грім.

         Ти, як небо, став широкоплечо

         Над літами, що упали в грузь;

         Віку двадцять першого предтечо,

         Я до тебе одного молюсь.

         Дай нам силу ідолів знімати,

         З пєдесталів чорної олжі,

         Бурити казарми й каземати,

         Де виймають душу із душі.

         Не введи у спокушення слави,

         Вкинь за те у хижу ненависть,

         Мудрості і знамено криваве

         Дай нам не соромлячись носить.

         Поклади нам зорі на зіниці-

         Променем туди,де непроглядь.

         Хай підносять очі люди ниці,

         Хай в незрячих більма погорять.

         Мислям нашим дай ясне поліття,

         А поетам- спину,що не гнесь.

         Дай нам память на тисячоліття,

         Непокору і любов на днесь.

         І не одпусти нам ні на йоту

         Борг, забутий в клекотах забав,

         Сплатимо його із крові й поту.

         Тільки од лукавства нас позбав.

         Да святиться слово блискавиця,

         Що несе у вічну далечінь

         Нашу думу й пісню. Де святиться

         Між народами твоє імя.

         Амінь.

Всі учасники запалюють свічку, ставлять квіти до погруддя Шевченка.

Учень.

Над широким Дніпром у промінні блакить

І висока, і тиха могила.

В тій могилі співець незабутній лежить,

Що народу віддав свої сили,

Що народу віддав своє серце й пісні,

Свої мрії про зорі досвітні.

А навколо лани вдалині, вдалині

Розлетілись, як птиці блакитні.

Проектується покладання квітів біля пам’ятника

Учитель. З минулого віку і до наших часу, і далі - в майбутнє, у нові віки. День який явив світові Шевченка – великого сина великого народу. Повсякденно згадуємо ми свого пророка, який залишив нам прекрасні твори. А що ж залишимо своїм нащадкам ми?

Учень :  

Залишим у спадок новим поколінням            

Свої ідеали й свої устремління,             

Могутню Вкраїну, в якій наша сила,              

І геній Шевченка як нації крила.

Учень : 

 Залишим і те, що душею народу          

Зовуть недаремно від роду до роду,              

Як вищу красу і життєву основу,          

Залишимо Слово, Ім’я своє, Мову